День тридцять перший

Без змін. На Осокорках тихо (тільки ввечері десь працювало ППО), у мене все гаразд. Новини від ЗСУ радують. Майже весь день полював на глюки програми під Android. Вполював.

Воєнний час

Професійне. Досі помічаю, що живу в специфічному кризовому сприйнятті часу, коли теперішні моменти тягнуться нескінченно (п'ятнадцять хвилин спілкування відчуваються як година), і водночас минуле пресується, і нібито перші залпи ППО я чув просто вчора. Таке саме у мене будо в 2014 році.

І те, й друге є проявами одного чинника: виснаженої уваги (а це фізіологічні обмеження кількості нейромедіаторів та АТФ у нейронах). Бо власне весь процес нашої свідомості, сприйняття, переробки тощо – це процес фокусування уваги та збирання ґештальтів нейромережею мозку. І от зараз ми живемо в такій щільності подій (навіть ті, хто беруть їх зараз виключно з новин та розмов з друзями), в такій емоційній напрузі, що добового надходження уваги не вистачає на переробку всього.

Розтягнутий теперішній час: наявних оперативних запасів уваги, яких вистачало на годину, тепер вистачає тільки на п'ятнадцять хвилин. А ми вимірюємо суб'єктивний час саме виснаженням оперативної уваги.

Спресоване минуле: не вистачає уваги на повноцінну переробку та вбудовування всього досвіду в загальну асоціативну структуру особистості, події відкладаються до простої фактографічної пам'яті. А ми вимірюємо тривалість минулого саме розмірами усвідомленого переробленого досвіду.

Що робити? Ну, до закінчення війни мало що можна. Більше спати та тупити-медитувати, за можливістю.