Уповзище

Як психотерапевт я взагалі не покладаюсь на психологічні тести та опитувальники. Подеколи рекомендую їх клієнтам для їхньої власної зацікавленості та заспокоєння, але сам не дуже цікавлюсь результатами.

Чому? Бо стандартизовані тести – це інструменти масового дослідження, вони збудовані та верифіковані так, щоб видавати в середньому досить надійні результати на більшості піддослідних (а меншість в межах статистичної похибки можна відкинути). Якщо ви проходили багато опитувальників, то ви самі бачили в кожному такі запитання, які явно сформульовані з припущень, які вас просто не стосуються, і, відповідно, доречних для вас варіантів відповіді там просто немає.

Психотерапія ж, за своєю сутністю, це індивідуалізована робота, яка дозволяє (хоча б в ідеалі) дослідити та зрозуміти особливості конкретної людини. Якщо тест – це типовий одяг з китайської фабрики, то психотерапія – індивідуально створений костюм саме на цю людину.

Окрема справа – асоціативні та арт-тести, де хоча й є типові рекомендації з інтерпретації, але обробка все одно йде в індивідуальному діалозі з людиною. Це вже близько до персоналізованих ґештальт-експериментів.

Хочу прояснити свою позицію щодо законопроекту № 7546 про кримінальну відповідальність щодо роботи під час повітряної тривоги (і як він стосується психотерапевтів). Бо вже накопичилося з кількох джерел та від розмов з колегами.

У працівників безпеки (інформаційної, транспортної тощо) існує поняття "Security theater". Театр безпеки – це заходи, які створюють ілюзію підвищеної безпеки, але насправді створюють лише незручності для тих, кого нібито захищають, насправді ніяких загроз не зменшуючи. Зі свіжих прикладів: таким театром безпеки були локдауни та більшість антиковідних заходів; широко відомі театри безпеки для авіапасажирів; взагалі прикладів багато.

Психотерапевт має під час сесій, поза іншим, забезпечувати фізичну безпеку клієнтів під час очних сесій. Ця вимога насправді доволі обмежена і означає, що психотерапевт робить все можливе, щоб під час сесії ніхто не увірвався до кабінету, не побив, не згвалтував, не пограбував та не викрав клієнта. Ключове тут "все можливе". Я можу обрати офіс (чи власну квартиру), де двері міцні та запираються, і куди майже ніколи не заходять випадкові люди. Але я, наприклад, безсилий проти групи озброєних людей, які ті двері винесуть. Я безсилий проти (дуже малої, але не нульової) ймовірності, що під час сесії у наше вікно прилетить ракета. Ключове: я в принципі не можу забезпечити клієнтові більшої безпеки, аніж маю сам.

Отже, насправді, реально я можу (та повинен) забезпечити тільки заперті двері у приміщенні, де не очікую озброєного вторгнення, та перевірити, що клієнт усвідомлює загальний рівень небезпеки оточення й обирає перебувати у цьому оточенні.

В ситуації війни, як ми бачимо щодня, прилетіти може будь-куди та будь-коли. Дещо підвищена небезпека у місцях скупчення людей (типа людних майданів, набережних, парків, ТРЦ та театрів), бо росіяни намагаються поцілити саме туди, але психотерапевтичні офіси в таких місцях не влаштовують. Всі відомі мені офіси розташовані в житлових будинках.

Отже, відмова від очної роботи (підкріплена законопроектом, якщо його приймуть) є тим самим театром безпеки, бо насправді в офісі клієнт перебуває не в більшій небезпеці, аніж при роботі онлайн зі своєї квартири чи машини з будь-якого місця на території України (куди може прилетіти в точності так само).

Що я повинен робити як психотерапевт – це підкріплювати здатність клієнта робити власні усвідомлені вибори та поважати ті вибори. Тобто переконатися, що сигнали тривоги з офісу чутно, і не перешкоджати клієнтові ані терміново вибігти під час сесії до укриття, ані змушувати його вибігати. Бо тоді я перебираю на себе ту особисту відповідальність, яку маю плекати у клієнта.

Я також поважаю позицію колег, які усвідомлено відмовляються від очної роботи в Україні, бо не можуть надати клієнтам більшої безпеки, аніж це роблять ЗСУ. Тут тільки важливо усвідомлювати, які свої потреби та переживання я обслуговую, коли обираю, чи ходити мені в театр безпеки, чи ні.

Перший крок у психотерапії – спостереження своїх переживань, деталізація їх на окремі відчуття, емоції та думки.

Другий – усвідомлення, як власні бажання у зустрічі з обставинами породжують ті переживання, а ті перетікають в одрухові дії.

Третій – практика спинятися, проговорювати ті бажання та імпульсивні дії замість (або хоча б наперед) їхнього виконання.

Четвертий – вибір інших дій, більш доречних до цих ситуацій.

П'ятий – практика прокручувати перші чотири кроки все швидше, не втрачаючи при тому усвідомленості кожного з них, аж доки швидкість реакцій повертається практично до початкового, неусвідомленого рівня.

До терапії: людина прямує в ситуації до своїх бажань. Після терапії: людина прямує в ситуації до своїх бажань. Що змінилось? Та все.

Професійне. Досі помічаю, що живу в специфічному кризовому сприйнятті часу, коли теперішні моменти тягнуться нескінченно (п'ятнадцять хвилин спілкування відчуваються як година), і водночас минуле пресується, і нібито перші залпи ППО я чув просто вчора. Таке саме у мене будо в 2014 році.

І те, й друге є проявами одного чинника: виснаженої уваги (а це фізіологічні обмеження кількості нейромедіаторів та АТФ у нейронах). Бо власне весь процес нашої свідомості, сприйняття, переробки тощо – це процес фокусування уваги та збирання ґештальтів нейромережею мозку. І от зараз ми живемо в такій щільності подій (навіть ті, хто беруть їх зараз виключно з новин та розмов з друзями), в такій емоційній напрузі, що добового надходження уваги не вистачає на переробку всього.

Розтягнутий теперішній час: наявних оперативних запасів уваги, яких вистачало на годину, тепер вистачає тільки на п'ятнадцять хвилин. А ми вимірюємо суб'єктивний час саме виснаженням оперативної уваги.

Спресоване минуле: не вистачає уваги на повноцінну переробку та вбудовування всього досвіду в загальну асоціативну структуру особистості, події відкладаються до простої фактографічної пам'яті. А ми вимірюємо тривалість минулого саме розмірами усвідомленого переробленого досвіду.

Що робити? Ну, до закінчення війни мало що можна. Більше спати та тупити-медитувати, за можливістю.

Думал над понятием сопротивления в психотерапии. Пообсуждал с коллегами. В очередной раз обнаружил, что понятие сопротивления вызывает сильное сопротивление :)

Дело, мне кажется, в стыдяще-винящих коннотациях слова "сопротивляться". Больной сопротивляется лечению, ребёнок сопротивляется кормлению и купанию, всякое такое. Даже некоторые психотерапевты позволяют себе говорить о сопротивлении в стыдящем ключе: "Ты сопротивляешься терапии!" (С тобой невозможно работать, а ну перестань сопротивляться). Естественно, что таким посланиям уже точно хочется противиться. (Не зря там дальше идёт однокоренное слово "противный" в смысле "отвратительный").

А психоаналитики имели в виду совсем другое: ( бессознательное сопротивление изменениям )

Что такое внимание? (Рядом с ним ещё лежат термины "фокус внимания", "осознавание" и "сознание"). Интуитивно это всем понятно, но достаточно попробовать задуматься и дать определение, как эти понятия начинают ссылаться одно на другое. Внимание – это... что-то. Мы обращаем внимание на то, что можем воспринимать, и пока держим на этом фокус внимания, то осознаём его, то есть концентрируем на этом восприятии сознательное внимание, и на это время это переживание становится частью нашего сознания, доступной для ассоциирования, размышлений и решений, с ней делать. Сепульки предназначены для сепулирования в сепулькариях.

То есть внимание – это нечто совершенно фундаментальное в нашем существовании. Человек, который не обращает внимания ни на что (не углублён в что-то свое, а вообще не фокусируется ни на чём) – не реагирует, не вступает в контакт, не делает ничего скоординированного, разве что физиологические рефлексы работают. Это обморок, потеря сознания, сон, транс, кататония и так далее. То есть без внимания не существует сознательного существования.

Перехожу от очевидных вещей к теориям и гипотезам. ( Многобукв )

Провёл небольшой опрос коллег, подтвердил мрачные подозрения. В нынешние сложные тревожно-депрессивно-параноидные времена психотерапевты особенно нуждаются в коллективной коллегиальной поддержке – но одновременно в силу того же самого истощения уже каждый третий-четвёртый не в состоянии полноценно предоставлять эту же поддержку другим коллегам.

В результате супервизионные и интервизионные группы, особенно те, где и раньше шли напряжённые динамические процессы, начинают "сыпаться" – участники начинают их пропускать и уходить из них, когда явно, когда по другим уважительным причинам, но всё равно. Подобное иногда случается и в терапии, когда клиентам не хватает сил, чтобы даже начать разбирать сложности, которые едят все их силы. Аккумулятор разряжен, стартёр не крутится.

К счастью, когда не хватает сил на участие в групповых процессах, их обычно всё ещё хватает на личную терапию и супервизию. Это пока позволяет держаться и сохранять работоспособность.

Профессиональная идентичность психотерапевта включает в себя несколько важных вопросов:

– За что я беру деньги?
– Что я продаю?
– Что получают мои клиенты?

Ответы различаются от терапевта к терапевту, и ещё меняются со временем. У меня сейчас они такие:

Я беру деньги за своё время, когда я всё своё внимание уделяю клиенту и не занимаюсь больше ничем другим (не погружаюсь в смартфон, например). Эти деньги обеспечивают полноту моего внимания (я могу не отвлекаться на переживания, что мне есть и на что жить) и его качество (часть денег идёт на оплату моих супервизий и терапии, индивидуальных или групповых, а также на отдых и восстановление между сессиями).

Соответственно, я продаю свое внимание и участие в рассказах клиента. Отчасти это выражается в более или менее метких вопросах и комментариях, но главное – просто внимательное слушание с обратными реакциями, в значительной степени невербальными.

Мои клиенты получают возможность. Возможность рассказать свои истории внимательному неравнодушному слушателю. Возможность заметить, что и как происходит в их жизни. Возможность увидеть дополнительные возможности и воспользоваться ими.

Иногда это приводит к облегчению каких-нибудь симптомов или улучшению жизни. Самое интересное начинается чуть погодя, когда все симптомы уже облегчены, жизнь улучшена, и остаются просто истории и внимание, уже безо всякой цели что-то понять или изменить. Либо не начинается.

Однако, я забыл написать об этом событии в этом журнале.

28 июля 2020 года официально завершилась моя третья ступень обучения гештальт-терапии – та, где получают квалификацию супервизора и ведущего групп. По плану последняя четырёхдневка должна была пройти в середине мая, и это было бы совсем символично (ровно девять лет с начала моего обучения), но карантин спутал планы. Он и в этот раз подгадил, девять человек не смогли добраться до нас через кордоны, так что мы сообща соорудили смешанную работу из Zoom-конференции, мобильного интернета, планшетов, ноута, выносного динамика и большого экрана. И так в итоге и завершились. Всех сертифицировали. Осталось аккредитоваться в сообществе в статусе супервизора, ну и уже планируем с коллегой собирать свою первую учебную группу для нового поколения студентов.

Девять лет – изрядный срок. Я несколько расширил свои принципы и взгляды на жизнь, сменил профессию и круг общения, прошёл второй кризис среднего возраста, развёлся, переехал, дети выросли и занимаются своей жизнью, я читаю другие книги (и давно уже не пишу свои рассказы), чувствую себя свободным. Понемногу старею. По-прежнему везде хожу босиком и люблю заморочиться какой-нибудь очередной увлекательной идеей. Жизнь продолжается.

Вернулся с интенсива. Это мой первый интенсив, с которого я не привёз сертификат участника. Потому что "я не спрашиваю разрешения, я их тут выдаю". Я ехал на позицию супервизора, а меня там неожиданно произвели в линейные тренеры, и даже дали группу не клиентов, а терапевтов. (Ведущие групп на интенсиве бывают линейные, которые ведут группу от начала до конца интенсива, и тематические, которые приходят в пару к линейному тренеру на одну трёхдневку). И ещё мне там доверили прочитать одну из утренних лекций, а это вообще ого для первого раза.

Это принятая практика в случаях, когда на интенсив записываются гораздо больше участников, чем ожидали, когда формировали тренерскую команду. А в этом году из-за карантина люди до последнего момента сомневались, забирали взносы, переносили на следующий год, подавали заявки... До последнего момента было не ясно, сколько будет участников. (А приехало их немало, около 170 человек).

Ну и у меня все получилось :) Опыта ведения групп хватило.

Этот интенсив вообще был удивительно тихим, спокойным и тёплым. Никто не напивался чрезмерно, не топился в море и даже не ругался с персоналом базы. Видимо, из-за карантина людям захотелось покоя.

К счастью, вирусов с собой никто не привёз, потому что в формате интенсива люди столько общаются, что никакие маски и дистанции не имеют никакого смысла. Никто этих ограничений и не придерживался. Так, слегка делали вид, что мы играем в эту игру: столовая работала на вынос (и эту еду с лотков ели снаружи, сидя рядом друг с другом); открытие интенсива провели отдельно по группам, а не всей толпой, как всегда; капустника на экваторе не делали. Могли бы всё это и сделать, потому что эти символические ограничения вообще ни от чего не защищают.

И вот, это было хорошо.