День тридцятий

На Осокорках так само тихо. У мене так само все гаразд. Подивився статистику сна за місяць, бо здавалося, що сон аж надто розладився. Ну, таке. За місяць війни сплю в середньому 7:40 за ніч, і це взагалі моє середнє за рік. За минулий місяць було 8:20, це для мене добре. А так влітку буває й ще менше. Тобто не в тривалості і не в якості сну справа (співвідношення швидкого та повільного теж без змін), а в загальному тривожному фоні.

Вчора ходив в інший бік від дому. ТРО продовжують рити всюди окопи, обладнувати вогневі точки та блокпости. Наразі ВСУ вже витискають росіян подалі від Києва, але завбачливість не завадить. Водночас дедалі більше відкриваються кіоски, на звичних місцях стоять бабки та хлопці зі звичними овочами-фруктами-горіхами. Життя повертається.

Я вже писав, що з початку війни всі тихо та дружно забили на ковід. Маски в магазинах носять лише одиниці, кому це до вподоби. Але офіційно київська адміністрація ті старі приписи не скасовувала, тож у нас тепер карантин Шрьодінгера. Так от. Я все ж про всяк випадок цей місяць носив маску в кармані. А вчора вийшов взагалі без неї. Незвичне та бентежне відчуття волі, точно як колись, коли я вперше вийшов в місто на весь день босоніж, залишивши взуття вдома.