Туди й назад

Я все ще дещо очманілий. Минула доба розпочалась у мене о 5:00 22 серпня, коли я встав, щоб встигнути до ТЦК на відправку, і завершилась біля 12:00 23 серпня, коли я опинився вдома. З цього часу я так-сяк надрімав в сумі години дві.

Зі своєї групи я був чи не найстаршим, але не набагато, основний контингент – це 45+. Їхали довго, прибули на місце о 17:00, і почалось наше оформлення, яке тривало десь до 23:00. Коли надійшла моя черга, командир навчалки похитав головою над моїм списком хвороб, потім над ним похитала головою медичка, і сказали вони, що ще подумають. І раптом, коли вже після відбою я намагався задрімати в наметі на двадцятерих, мене висмикнули і посадили на зворотній автобус до Києва разом з іще декількома так само фактично непридатними за здоров'ям. (Пізніше я дізнався, що це зараз типова ситуація: навчалки фільтрують на вході тих непридатних, яких не відфільтрували ТЦК. Буває що по двоє-троє з заїзду, а буває що й половину групи повертають).

Тож їхали вночі (співчуваю водієві, туди-сюди з невеличною перервою на поїсти та поспати), повернулися невдовзі після закінчення комендантської години, а далі – очікування, знов ТЦК, і, абсолютно зненацька, мені видають на руки військовий квиток і кажуть що це все, можна йти. Жодних наступних повісток, жодних обговорень наступної відправки. Звісно, я там позначений як на обліку, обмежено придатний та військовозобов'язаний, тож ніхто не заважає їм назавтра прислати нову повістку, але це найближче наближення до "Доббі вільний" в цих умовах. Обережно почекаю якийсь час і, як все буде добре, визнаю, що гадання таки працюють.

Ну... дякую. Але... 132 дні порваних нервів, засмучених клієнтів, студентів, супервізантів та друзів... Ну бля.

Ще, до речі, весь персонал навчалки, який я встиг побачити, напрочуд чемний, уважний і допомагаючий. А командир і взагалі на диво чуйна та тепла людина. А от щодо побутових умов і режиму дня – все саме настільки неприємно, як я і очікував. Такі справи.