Уповзище

Я тут час від часу розповідаю, як я люблю Грега Ігана. От прочитав його книжку "Morphotrophic", свіжу, 2024 року.

Події книги розгортаються в світі, де еволюція пішла іншим шляхом: коли одноклітинні навчились формувати колонії, вони не стали по тому утворювати багатоклітинні організми зі стабільно спеціалізованими тканинами. Натомість ті одноклітинні продовжили ускладнюватись, вдосконалюючи можливості кожної клітини виконувати будь-які базові функції і комунікувати з оточуючими. В результаті весь тваринний світ там складається з різноманітних складних колоній одних і тих самих одноклітинних організмів, які зберігають можливість мігрувати з органу до органу, з організму до організму, а за потреби й жити як окремі одноклітинні.

Далі, як Іган то любить, він змальовує певні характерні особливості тамтешнього суспільства, і далі закручується сюжет з науковцями, бізнесами, криміналами, бюрократами... і химерними наслідками експериментів. Рекомендую.

PS. Опис того, як функціонують і розмножуються ті організми-колонії, сильно нагадує мені описи мешканців іншого світу Ігана, трилогії "Orthogonal". Хоча й функціонують ті на інших засадах, але пластичність і автономність підсистем організму схожа.

Дочитав "Dichronauts" by Greg Egan – мабуть, найголоволомнішу з книг Ігана, про світ з двома часоподібними вимірами замість нашого одного. Це світ, де для релятивістських змін довжини не треба рухатися зі субсвітловими швидкостями, а досить трохи повернутися (а якщо махнути кінцівкою чи впасти в невірному напрямку, то геометричні викривлення або відірвуть кінцівку, або розірвуть все тіло). Світ, де аналогом наших сфер є гіперболоїди обертання, де гіперболоїд-сонце обертається довкола гіперболоїда-планети (і вони постійно перетинаються по певних лініях). І там, відповідно, живуть істоти, які ходять, як шахова тура, в різні боки, але ніколи не повертаються на значні кути. З певних напрямків світло бачити фізично неможливо, але якщо хтось вже зорієнтований в потрібний бік, то можна користуватися ехолокацією. А, і завдяки повільному обертанню планети мешканці змушені поступово мігрувати, щоб залишатися в зоні з придатними до життя умовами.

Як письменник Іган міг би зробити й краще. Якщо вже пишеш історію географічних відкрить в стилі Жуля Верна, то цілком доречними були б мапи та схеми, які пояснюють написане, а то практично неможливо вибудувати все це в уяві. Хоча, можливо, Іган і розраховував на те, що читачі будуть малювати ті схеми самотужки. Дещо допомагають пояснювальні статті на сайті Ігана, але не повністю. Також, враховуючи смертельну небезпеку певних падінь, місцеві мешканці мали б еволюціонувати не в гуманоїдні двоногі створіння (хоча я розумію, що так нам легше з ними асоціюватися та уявляти тамтешні умови).

Деякі складнощі Іган, як завжди, тихесенько оминув (наприклад, те, що кінцівки тамтешніх створінь взагалі-то обертаються і в заборонених напрямках, і мають відповідно якось то значно подовжуватися, то скорочуватися). Кінцеву частину, де головні герої через купу складнощів врешті повертаються додому та приносять життєво важливі знання, автор просто не дописав. Але як спосіб донести відчуття цілковито ненашої метрики – книга чудова.

Тут по асоціації неможливо не згадати "The Inverted World" by Christopher Priest. Там герої теж живуть на гіперболоїді обертання (хоча обертається він довкола іншої осі) і теж мають безперервно потроху рухатися, розвідуючи шлях попереду, щоб не загинути від змін метрики. Але Пріст не так упоровся по всіх фізичних ефектах, як Іган, і його герої – не аборигени, а люди, закинуті в той світ, і автор зосереджується на переживаннях та соціальних подіях, а не на фізиці. Тож вражає, але не настільки. Хоча це уявити таки легше.

Грег Іган – один з моїх улюблених авторів. Він чи не найкращий популяризатор складної фізики засобами наукової фантастики; завдяки йому я отримав наочне уявлення щодо квантової невизначеності ("Карантин") та п'ятивимірного простору ("Діаспора"). А тепер от дістався до трилогії "The Orthogonal" ("Ортогональний Всесвіт") та кілька днів захоплено читав про світ з дещо іншими фізичними законами (вони живуть у світі з позитивно-визначеною рімановою метрикою, де часовий вимір абсолютно еквівалентний просторовим, а не протилежного знаку, як у нас). Цікаво було слідкувати за відкриттями тамтешніх вчених та розуміти, в яких місцях вони схожі на наші, а де відрізняються (для повного задоволення потрібно знати основи релятивістської теорії та квантової фізики).

Все це загорнуто в досить захоплюючий сюжет, який нагадує космічну фантастику 1950-70 років (ту, де космічні подорожі тривають багато років чи поколінь, а екіпаж в процесі робить відкриття та потроху перебудовує власний корабель) плюс дещо виробничого роману.

Книги, звісно, не позбавлені вад. Місцеві розумні мешканці мають радикально іншу анатомію та фізіологію, але поводяться цілковито по-людськи (то нехай, автор явно прагнув змалювати іншу фізику, а не іншу психологію). Автор виразно зловживає прийомом "персонажі зіткнулися з невирішально складною проблемою – кінець глави, початок наступної – вони вже якось все вирішили, сюжет прямує далі". Є питання, які він просто оминув, нібито їх там немає. Третя книга змазана і не така переконлива; автор чи то заплутався у власних побудовах, чи то йому набридло все це вигадувати, і він швидко все завершив (а то б вийшло не три, а п'ять-шість книг). Але все одно твір вражає.

Можливо, я так захопився тією трилогією ще й тому, що вона дозволяє ефективно втекти від тутешньої реальності в отой альтернативний Всесвіт.

Артур Кларк выбрал гениальную идею для "Свидания с Рамой": в Солнечную систему прилетает автоматический межзвёздный корабль инопланетян, позволяет себя изучать, загадки множатся, интрига нарастает... А затем (надеюсь, ни для кого это давно уже не спойлер) дозаправляется от Солнца и, не выходя на контакт, летит дальше. Он вообще не к нам летел.

В продолжениях трилогии Кларк, конечно, рассказал новые истории и поставил всякие вопросы – но вот это чудо убил.

Таких историй вообще мало. С лёту вспоминаю разве что "Калькулятор фантастических сюжетов" Лема, который среди прочего выдавал и такой вариант: "Земля подвергается нашествию маленьких внегалактических чудищ, совершенно нам непонятных, которые хотят наших женщин, забирают несколько и исчезают".

Ну и "Пикник на обочине".

Отличная подборка постов с tumblr: https://www.boredpanda.com/humans-are-weird/ - о том, насколько странными, удивительными и ужасными люди могут оказаться с точки зрения инопланетян. Начнём с наших привычек ради развлечения соваться в места, почти не пригодные для жизни, одомашнивать страшных зверей и обниматься с ними, с удовольствием есть множество растительных ядов... Дальше по ссылке.

Я призадумался: а что я читал у фантастов на эту тему? Ну, не традиционный подход (люди слабые, хрупкие, ничем не примечательные, отсталые от передовых галактических цивилизаций и так далее), а его инверсия: по сравнению с другими расами люди от природы сверхвыносливы, дьявольски умны, хитры, небывало быстры и наделены многими уникальными качествами.

Ну, очевидно, "Чудовище" Ван Вогта. "Всё, что вы есть" Шекли. Не совсем в эту сторону, но близко - "Специалист" того же Шекли и "Дороги, которые мы не выбираем" Тертлдава. А что ещё?

Провёл два дня на киевском конвенте фантастов "ЛиТерра U". Послушал доклады и обсуждения о судьбах книгоиздания в России и Украине. Общее впечатление, тезисно:

( Read more... )

А ещё вчера сходили с женой и дочкой на "Хоббита". В другой день нам четверым никак не получалось сойтись вместе. Хоббит хорош. Но, блин, как же жить дальше? Чего теперь ждать?

А, вспоминать так вспоминать :) Вот эти свои рассказы я считаю лучшими:

• Михеич
• Стажёры
• Я умею копать
• Рыбка без труда
• Заочники
• Достаточно разумные
• Ну и самое свежее до Крысолова, Дракон и принцесса

Наследники А. и Б. Стругацких убрали из открытого доступа произведения родителей.

Обсуждение новости у vitus_wagner.

Начинаем завтра! Доставайте книжки, заряжайте читалки :)

Фримены даже сексом занимаются неритмично, чтобы не привлекать Шай-Хулуда.