Уповзище

Пригадалося з минулого життя. В ті часи сучасного ринку електронних книжок не було ще взагалі, а електронні книжки вже були. Спочатку вони існували на магнітних стрічках мейнфреймів, їх друкували на величезних принтерах для того, щоб почитати (і так розповсюджували самвидав, який офіційно було хрін де купити). Потім, коли інтернет вже був, але здебільшого ще не у нас, у нас були шляхи розповсюдження електронних книжок мережею Fidonet (файли пакували архіватором HA, бо він давав найкращий ступінь зтиснення на текстах, і розсилали модемами з комп'ютера на комп'ютер).

Звідки бралися ті файли? Трошки викладали самі автори, а решту ентузіасти вручну сканували з паперових книг, форматували, вичитували та розповсюджували мережею. В тому процесі брав участь і я, трошки книжок на Флібусті походять з моїх сканів. Ну так, офіційно це було піратство, але ніхто з учасників процесу не отримував з того ніякого зиску, це було чисте ідейне волонтерство заради загального доступу до інформації. Весь час точилися дискусії, наскільки від розповсюдження файлів страждають автори, які втрачають паперові продажі, але без однозначних відповідей. Так чи інакше, всі погоджувалися, що потрібний зручний та доступний ринок електронних книжок.

"Литрес" (в Україні вже не актуальний) був не першою спробою створити такий ринок, але першою, яка вижила та затрималася. Якби не російське походження та розташування, був би то зараз просто ще один з сервісів продажу електронних крижок, зі своїми плюсами та мінусами, але мій спогад не про те. А про те, як "Литрес" виник.

Для старту їм була потрібна чимала база електронних книжок, щоб було чим привабити покупців. А чесних офіційних книжок від авторів та видавництв тоді було взагалі мало, всі тоді ще тільки придивлялися до нового формату та обережно гадали, чи воно взагалі злетить. А книжок для старту було треба багато. І тоді "Литрес" просто обікрав безкоштовні книжкові сайти, викачавши все собі, виставивши на продаж (навіть ті, де з правовласниками ніяких угод не було) і розпочавши масовану атаку на хостинги з вимогами позакривати всі оті безкоштовні бібліотеки, які литресівці й обікрали (привласнивши тисячі годин волонтерської праці). Ну й в цілому перемогли, бо у "Литреса" бул гроші, а у бібліотек був очевидно нелегальний піратський статус.

Минули роки. Вільні бібліотеки консолідувалися у Флібусту, яка все ще жива та здорова. Литрес зробив собі порядний вигляд і тепер працює за офіційними контрактами. Старі поцуплені книжки давно по тихому прибрали з продажу. І вже мало хто пам'ятає, як я, що той книгопродавець почався як справжній нахабний пірат, який поцупив і виставив на продаж те, що інші люди безкоштовно робили для людей.

Прочитав одну за одною книги "Scale" by Greg Egan та "Масштаб" М. та С. Дяченко. Як я і гадав, це зовсім різні історії, а спільного у них власне тільки детективний початок та світ, в якому живуть люди різних розмірів.

Іган – це Іган. Він проробив фізичну модель свого світу, різність у нього не обмежується лише розмірами людей, а розповсюджується на інші пов'язані параметри та сфери життя (і варіантів масштабу там не два, а сім, плюс ще один, на якому людей немає), і все це грає роль у сюжеті. Ну, не дуже детально, але цілком досить. І те, що починається як невеличкий детектив, переростає в кризу росту цивілізації. А, і чомусь всі його персонажі постійно п'ють воду, хоча якраз це не має ніякого значення для історії. Слово "water" зустрічається в тексті 96 разів :)

Дяченки – це Дяченки. Ніякого обґрунтування, ніякого узгодження, просто в світі якось існують поруч континент з людьми та континент з ліліпутами, які дожили до сучасного рівня цивілізації. І це, звісно, лише фон для історії неможливого кохання, надривних переживань, різноманітних неврозів персонажів та всіляких дурниць, які в стосунках дозволено чинити жінці, але ніяк не чоловіку на ролі головного героя.

Роман Ігана міг би бути сценарієм двосерійного фантастично-детективного фільму. Дяченки скоріш створили любовний серіал про екзотичних детективів, від якого реальні детективи, мабуть, сміялися б. І ще одна різниця. Різномасштабні люди Ігана дві тисячі років живуть поруч у мирі та відносній злагоді, а описані в романі проблеми та конфлікти – це дуже особлива ситуація в їхньому житті. Люди та ліліпути Дяченків інстинктивно жахаються та зневажають одне одного, і постійно балансують на межі світової війни.

Дві зовсім різні історії зовсім різних людей з різних світів.

(з подякою Тері Пратчетові та вільному часу під час відключень)

Слухай, друже, у світі багато створінь,
До людини прихильних зі всяких сторін,
В їхній натовп ти з радістю тільки поринь –
І лише їжачка тобі чпокнути хрін.

От наприклад, коза тільки гляне в глаза,
І вівця не відмовить, щоб їй не сказав,
На конячку згори всякий люд заліза –
Їжачок же тобі принесе гарбуза.

( Далі... )

(Співати на мотив https://www.youtube.com/watch?v=hWyXSUgSMEE чи https://www.youtube.com/watch?v=E2Qs7t2pSKU )

Прочитав книжку "The Tools. Transform your problems into courage, confidence and creativity" by Phil Stutz and Barry Michels. На перший, та й другий погляд це черговий посібник "п'ять простих, але чарівних вправ, які пасують будь-кому та тотально змінять ваше життя на краще".

Перший з авторів, Філ Статц – психоаналітик з таким великим стажем, що навіть не називає себе аналітиком, бо в ті часи альтернатив психоаналізу ще практично не було. Зіштовхнувшися з проблемою, що певним клієнтам інтерпретації не допомагають, а натомість вони хочуть якісь дійові рецепти, Філ самотужки вимислив певні концепції ґештальт-терапії (принцип полярностей, принцип нового досвіду, дослідження фону, парадоксальну теорію змін, усвідомлене спостереження) та оформив їх у поведінкові вправи. Чого б і ні.

Що цікаве в цьому підході, що автор, очевидно схильний до спіритуалістичного світогляду, фактично розробив вправи для тренування цього світогляду в інших. В ідеалі, людина власними відчуттями міцно переконується в існуванні вищих сил, прихильної люблячої світобудови та якогось Творця (не обов'язково християнського), у якого на цю людину є План. Знов таки, чого б і ні, якщо вам це теж до вподоби.

Звісно, метод працює не на всіх. Наприклад, я взагалі не можу уявити оточуюче мене середовище тотальної любові, не розумію, кому дякувати за все, що мене оточує (крім конкретних людей, які щось з цього мені зробили), а перспектива неминучої смерті взагалі не мотивує мене підхоплюватися та наполегливо робити вправи :)

Добрался до серии книг "The Murderbot Diaries" by Martha Wells и неожиданно залип в них. (В сети также есть русский перевод "Дневники КиллерБота" и украинский "Щоденники робота-кіллера", но там перевели ещё не все из наличных на сегодня шести книг, так что я читаю английский оригинал).

Это добрая цинично-романтичная история о киборге-убийце, который хакнул свой контрольный блок и теперь обладает свободой воли, но вместо того чтобы поубивать всех человеков, предпочитает держаться от людей подальше и спокойно смотреть сериалы. Но ему в этом регулярно мешают, и это движет сюжет.

Настроение повествования сильно напоминает мне другую серию, А. и Л. Белаш "Капитан Удача". Да, там тоже в главных героях киборг-беглец, желающий просто тихо делать свой маленький бизнес, но... (Интересно, какой это архетип – несгибаемый боец, практически паладин, но который сильнее всего хочет, чтобы его просто не трогали? )

Рекомендую.

Начиная своё похудение и оптимизируя его в процессе, я многое прочитал, посмотрел и систематизировал. Нет смысла подробно описывать все принципы, потому что это уже давно сделали другие авторы; если вас интересует эта тема, то я рекомендую две книги, в которых собрано всё существенное (то есть достаточно любой одной из них, они говорят одно и то же, только разными фразами).

Это "Код ожирения" Джейсона Фанга (книгу издавали также под названием "Дикий гормон») и "Что и когда есть" Андрея Беловешкина. Их легко нагуглить.

Главные идеи:

* Накопление или сброс жира регулируется через инсулинорезистентность или чувствительность к инсулину, а эту чувствительность можно улучшать путём длительного снижения уровней инсулина и кортизола.

* Диетические меры – общеизвестные: максимально отказаться от сахара (а также добавленной фруктозы и сахарозаменителей; к сожалению, стевия тут тоже не помогает), рафинированной пшеничной муки и рафинированного же растительного масла, выпечки из них. Соответственно увеличить в рационе долю животных и рыбных жиров, сливочного и нерафинированного оливкового масла, овощей, цельнозерновых круп. Добавлять в пищу немного уксуса, пить чай и кофе (несладкие, но можно с солью и сливками).

* Организационные мероприятия в основном тоже общеизвестны: есть два-три раза в сутки без никаких перекусов между ними (вместо перекусов можно пить те же чай и кофе) есть медленно и умеренно, только чтобы утолить голод, укладывать все эти приёмы пищи в 8 часов за сутки (можно в 6 или даже в 4), оставляя остальные 16 (18, 20) часов на голодание (когда можно только пить воду, чай и кофе). Можно один-три раза в неделю устраивать 24-часовое голодание (например, от обеда до обеда следующего дня) или 36-часовое. Вдоволь спать и медитировать.

Вот и всё. Этого достаточно. А подробности и объяснения читайте в книгах.

( Обложки )

Прочитал книгу Илсе Санд "Близко к сердцу". Хм. Я никогда не считал себя высокочувствительным – у меня есть знакомые высокочувствительные люди, и мне до них далеко, но практически все описания в книге вызывали у меня мысль: "Да это же про меня!" (И по результатам теста в конце книги я таки попадаю в группу высокочувствительных, хотя и по самому нижнему краю). Бонус: описанные Илсе уровни близости общения наконец-то помогли мне понять, как понять и имитировать лёгкую болтовню нормальных людей.

Рекомендую.

Четыре дня читал эту книгу – "Обними меня крепче" Сью Джонсон. Много думал. Эмоционально-фокусированная терапия, хотя и родилась из когнитивно-поведенческой, по сути не отличается от гештальта. "Что ты чувствуешь, когда делаешь это? А что чувствовал перед этим? А чего хочешь? На что ты так отреагировал?" и все эти классические вопросы, плюс та же теория привязанности Боулби. А чем хороши КПТ и её потомки, так это ясными схемами. Проблемы делятся вот на эти типы, и других нету. Последовательно выполняем вот эти шаги, и получаем результат. И вот вам статистика успехов для воодушевления. В гештальте мы на самом деле делаем то же самое, только без этой строгости, более интуитивно-творчески. Но схемы иногда хороши, просто чтобы пазлики сложились в картинку.

А ещё эта книга написана в расчёте на обычных читателей без психологического образования. Для обычных пар, которые чинят покосившиеся отношения или только ещё строят новые (принципы и там, и там одни и те же). В сложных случаях вряд ли хватит одной только книги, психотерапевт всё же тоже пригодится, но будет гораздо яснее, о чём же с ним говорить.

Однозначно рекомендую.

Вдруг вспомнил книжку своего детства - "Борьба за огонь" Рони-Старшего. И задумался, насколько вообще реалистична идея древних людей, которые годами, поколениями поддерживают и бережно переносят с места на место огонь, украденный от какого-то лесного пожара, но сами его разводить ещё не умеют?

По-моему, совершенно нереалистично. Люди, уже обладающие такой предусмотрительностью и организованностью, уж точно умеют делать кремневые инструменты и почти наверняка умеют сверлить дырки в костях. А отсюда дойти до высекания огня или добычи его трением совсем легко, оно время от времени получалось просто случайно.

Но образ катастрррофической потери огня племенем - впечатляет, да.

Дочитываю книгу Джейсона Шрайера "Blood, Sweat, and Pixels". Десять историй создания хитовых игр 2010-х годов. Разные идеи, разные жанры, разные платформы, разные команды (от таланта-одиночки до команд из сотен человек), разные цели, разные подходы. Что между ними общего?

Общее во всех историях успеха - это хаос, растерянность, неудачные попытки, конфликты, завышенные ожидания, отброшенные ради бюджета и графика прекрасные идеи. Изнурительные многомесячные марафоны двукратных переработок за те же деньги, и всё равно неизменно продолбанные сроки. Выложившиеся и выгоревшие к финалу люди. И - громкий успех, который позволяет восстановиться и приступить к следующему заходу на новый проект, обычно по тем же правилам.

И это истории лучших, которые заведомо умеют делать то, чем занимаются. Как же выглядят истории провалов? Порой это истории банальной некомпетентности, нерешительности, неустойчивости к затяжному стрессу. А часто они выглядят точь-в-точь как истории успеха, кроме последнего пункта, собственно удачи.

И это, в общем, не только о создании игр. В этой жизни так устроено примерно всё.