День вісімнадцятий

На Осокорках так само тихо. Теплішає, знов хмарно. Та я ж все одно сиджу вдома. Клієнтів вчора не було, тож весь день продирався через нові для мене концепції OpenGL.

Відчуваю ту чергову хвилю розпачу, про яку зараз багато хто каже. Тільки те, що у більшості конвертується в дратівливість, у мене традиційно стає безнадією. Усі ті новини про чергові теракти російської армії. І ще й програма не працює, як треба. "І той парашутист задовбав вже".

Потім я нагадую собі, що саме так я почувався за часів Майдану. То краще, то гірше, потім ще гірше, потім зовсім піхвець – і потім ми перемагаємо. Нагадую собі, що ота безнадія, розпач та роздратування не виникли самі, а саме цього й добиваються від нас терористи. Нагадую, що в цій війні, як і завжди, програє той, хто першим припинить тиснути і втече, а нам тікати нема куди. Нагадую, що вже майже тиждень, як у росіян нема сил десь посунутися вперед. Що саме зараз та сама спрогнозована переламна точка, за якій наступного тижня має піти контрнаступ. І стає трохи легше.

І програма близько опівночі таки запрацювала.