День сімнадцятий

Вчора вперше з початку війни бачив вдалині ракету – не просто факел, а й саму паличку ракети в безхмарному небі. Схоже, що невелика зенітна, збила якийсь дрон, бо помітного спалаху не було, просто згасла.

Життя йде без змін. Вдалині час від часу бухкає. Сиджу вдома. Так мало, як цього місяця, я не ходив навіть за часи локдаунів. Коли степлішає, обов'язково буду виходити гуляти.

Як майже кожна розумна людина, яка потрапила у війну, замислювався над тим, що ж треба зробити з людьми, щоб вони таку дурню більш не робили. Як і мої попередники, нічого нового не вимислив, все давно відоме. Треба загальний достаток, щоб не було сенсу битися за ресурси. Треба систему виховання та навчання, яка змалку виховує допитливе критичне мислення, усвідомленість та здорові форми агресії. Це все вже є, хоча з тотальним розповсюдженням системи ще великі проблеми.

Але головне. Треба якусь тотальну зовнішню загрозу – цілком реальну, небезпечну, і якраз такого розміру, щоб її можна було стабільно тримати на відстані, зливаючи на боротьбу плюс-мінус всі надлишки людських сил, але не більше. Бо без такої спонукалки люди з нудьги починають робити загрози один одному. І ні, просто розкидати людям безліч цікавих можливостей не досить. Декому буде досить, а хтось все одно без спонукання ніяк не літає. Що поробиш, ми все ж ті самі агресивні степові мавпи зі схильністю до домінування...
#хроніки_російського_вторгнення