День двадцять перший

На Осокорках без змін. Працюю, програмую. Гра посувається напрочуд добре. То що, треба було для того розпочинати світову війну?

Чутки доносять, що ЗСУ на кількох напрямках перейшли в контрнаступ та видають росіянам лютих пиздюлів (ще лютіших, аніж видавали в обороні). Напевно, не просто так сьогодні в Києві тривала комендантська година, на всю добу. Чекаю на офіційні заяви Міністерства оборони за пару днів.

Думаю про ідею героїчного долання перешкод, яку Росія некритично запозичила в СРСР. Оце "встанемо з колін", "зробимо тотальне імпортозаміщення", "розробимо вундерваффе та всім покажемо". Героїчні прориви справді подеколи роблять дива (візьмемо, наприклад, ЗСУ та всіх українців у перші дні війни), але це навіть не спринт, а одноразове кидання молота. А справжні тривалі масштабні зміни – то навіть не маратон, а Iron Man. Вони не вражають в жодному моменті. Ніхто нікуди не біжить та не рве жили. Просто ходять та рутинно роблять свої справи. І це триває десятиріччя, і все поступово змінюється та покращується. Але це триває десятиріччя. Спроби охопити десятиріччя одним героїчним стрибком зазвичай закінчуються так, як в Росії: тотальною імітацією оргазмів на фоні імпотенції. І в індивідуальному житті теж так.