День тридцять дев'ятий

На Осокорках тихо, у мене все гаразд. Доловлюю дрібні баги в грі, скоро вже кину, бо воно втрачає цікавість. Хочеться вже перейти до наступного проекту, який дозріває в голові. На Google Play мій реліз все ще розглядають.

Новини про війну викликають суперечливі переживання. З одного боку, звільнена від русні Київська область – це чудово. З іншого, те, що російські карателі залишили по собі в Бучі, Ірпіні тощо... Ну, германських фашистів можна вже остаточно здавати до архіву, оці от їх перевершили. Якоїсь особливої люті до них нема, як скінчилась колись, так і не повертається. Просто бридкі небезпечні звірі. Плямисті мавпи, яких треба просто винищити.

Думаю про те, що росіяни мають бути вдячні Україні за кожного вбитого тут російського солдата. Бо ті, кого не повбивали – вони ж повернуться додому. І що, як ви гадаєте, вони будуть там робити? То ж вже остаточно дегуманізовані вбивці та насильники, підкріплені ПТСРом. Судячи з того, що вони чинять тут цілком з власної примхи, вони й раніше були відбитими гопниками, а тепер і поготів. В СРСР до воїнів-афганців було особливе ставлення, суміш поваги зі страхом. Бо вони у масі були ті ще відморозки. Пісня Наутілуса "Мой брат Каин" про них, наприклад. Тож чекайте, росіяни, ваші солдати невдовзі повернуться додому.