День сорок п'ятий

В Києві все гаразд. Помічаю, що на цьому фоні локального покращення стає тяжче сприймати новини з зони активних боїв. Як-от вчорашній розстріл росіянами біженців у Краматорську. Коли десь у фоні гупають вибухи, нехай до мене й не долітає, то легше: ну от же, по нас теж стріляють, я теж у тому ж човні, можна фокусуватися на власних проблемах та додатково не перейматися іншими. А коли тут тихо, то видається вже, що з біди в інших місцях я переймаюся заслабко, треба співчувати та лютитися сильніше. А воно ж так не працює, відчувається тільки те, що відчувається. І людям під вогнем насправді нема діла до сили моїх переймань, там важливі конкретні дії.

Або от ставлення до росіян. Коли я під вогнем, то картинка проста: тут свої, там вороги, складнощі не на часі, бо заважають цілитися. А коли тут стихає, то знов повертаються нюанси. Наприклад, є ж нормальні росіяни, які все розуміють, жахаються та приймають відповідальність. Небагато, але є, і вони є серед моїх друзів. Спроби узгодити ідею "Росія має зникнути як держава та культура" з конкретними переживаннями "а от N добра людина" розламують свідомість. Ні, я ще не знайшов свою відповідь. А узгоджувати треба, бо для психотерапевта взагалі не бачити ті нюанси – то профнепридатність.

Легше з тими росіянами, які не витримують напруги та зриваються у "а нас за що, а ви ж самі не кращі". Тут нюанси вже інші, протиріч з загальною позицією немає.