День сімдесят п'ятий

На Осокорках тихо, у мене все гаразд. В Києві найкраща пора року: тепло, але ще не спекотно, все зелене, свіже, квітне й пахтить. Співають пташки та жаби (і добре, що я не розумію їхньої мови). Піду сьогодні ще погуляю.

Ввечері, за годину до комендантської години, на вулиці ще працюють: кіоск-кав'яренка, дві шаурмятні, овочева палатка і квітковий кіоск. Після ядерного удару напевно вціліють тільки квіткові кіоски.

Що ж, сьогодні в росії їхнє свято когнітивного дисонансу та сюрреалістично-абсурдистський хепенінг. Подивимось, як пройде.

В центрі

Вперше з початку війни вибрався погуляти в центр. Нагулявся. За останній тиждень я пройшов вже стільки, скільки за весь квітень, і більше, ніж у березні.

Погода добра. У центрі багато патрулів та телеоператорів, цивільних мало. У Парку Слави невеличка група людей кладуть квіти до вогню, їх знімають. Парки відкриті, крім Маріїнського; його разом з усім урядовим кварталом щільно закрито блокпостами з усіх боків, пускають тільки тих, хто там живе чи працює. Пішохідний міст відкритий, Володимирська гірка відкрита. Білки гризуть горіхи.

Кав'ярні здебільшого відчинені, а от де поїсти – треба пошукати. Хоча теж є. Поки ходив, слухав сирени. Чути добре, а от що вони непереборно зваблюють мандрівників, то вже люди брешуть.

PS. Пишуть, що сюрреалістичний хепенінг росіянам не вийшов. Нікого не вставило.