День вісімсот п'ятий

В Павлівці тихо, окрім звичних повітряних тривог. Ну, п'ятеро сусідів по палаті так хропуть, що за ними і вибухів не чутно було б. (Ну так, я теж хропу не гірше, кажуть).

У мене поки що все гаразд. Чекаю на перемогу, і коли вже мене випустять зі стаціонару з тим заключенням.

Примусовий дзен

Один з тутешніх звичаїв, який найбільш висаджує у тривожність – це що пацієнтам ніколи нічого не пояснюють і не анонсують. Який план дій? Який наступний крок? Коли його чекати? Хрін вам. Покличуть – дізнаєтесь, що буде зараз. (Виняток – розклад харчування та пігулок, тут все фіксовано).

От, наприклад, наскільки я пам'ятаю наш курс патопсихології, мені вчора доробили другу й останню частину обстеження, лишається написати заключення і відпустити мене. Чи це справді так? Коли буде? Хрін мені. Трапиться – дізнаюсь.

В принципі, я не проти такого тренування дзену, але не в поточному стані.

Зміни

Зненацька перевели в іншу палату, тут сусіди тихіші, і їх тимчасово менше. Трохи легше.

Мого попередника по ліжку, такого ж хлопця на обстеженні для ВЛК, виписали на шостий день. У мене сьогодні вже сьомий. Ну що, чекаю далі.

Про психоневрологічний стаціонар

Загальні мої враження і думки про психоневрологічний стаціонар. Почну з доброго.

Мені сказали, що оцей мій п'ятий корпус – наразі найкращий в Павлівці. Підтверджую, все гаразд, ремонт, чистенько, обладнання, персонал чемний (а все так повільно тому, що лікарі та психологи перевантажені).

І взагалі, якщо вас госпіталізують у гострому психозі, то стаціонар – це саме те місце, де вас зберуть докупи настільки, наскільки то можливе медикаментозно.

Мінуси витікають зі специфіки місця (щоб ніхто не втік та не суїциднув непомітно).

Уособлених приватних місць тут нема принципово. В деяких палатах двері в коридор і вночі не закривають. Тому інтровертам, шизоїдам, аутистам та високочутливим тут гіршає. Також можуть ретравмуватися люди з певними психічними травмами, бо навіть дверцята в туалеті тут не зачиняються, а душові кабінки взагалі без дверцят.

Їжа типова лікарняна, тобто їстивна, але далеко не Пузата Хата. Якщо ви в силу особливостей перебірливі в їжі, вам доведеться якось налаштувати доставку своєї, це можна – чи то через передачі близьких людей, чи то через сервіси типа Glovo (вони сюди доставляють, але чергові перевірять, щоб ви не замовили забороненого).

З позитивного боку, вимоги до поведінки тут вільніші, ніж у зовнішньому світі. Хочеш весь день сидіти чи лежати непорушно, вкняпившись в одну крапку – на здоров'я. Тобі необхідно рахувати кроки і переступати пороги тільки з правої ноги – ніхто не дивується. Якщо когось носить весь день бігати коридором, бурмочучи маячню – і це окей, доки не надто голосно. Всяке таке.

Спільний чайник є, чай можна без обмежень (каву не схвалюють). Балкон-курилка є (і ті, кого нікотин стабілізує, там безперервно смалять). Книжки, телефон, музика в навушниках – скільки заманеться.

Але розетки для зарядок тільки в коридорі, і їх небагато. Такі справи.