День сорок другий

[andrzejn]

На Осокорках тихо (сподіваюсь, що так вже й буде, для Києва безпосередня участь у війні позаду), у мене все гаразд. Нова гра потроху набуває форми.

Думаю про наслідки війни у світовій суспільній свідомості. Друга світова та В'єтнам запустили потужний гуманістично-пацифістичний рух, який протримався сімдесят років (і успіх ненасильницького звільнення Індії це закріпив). Ми за мир, кохання замість війни, давайте вирвемо агресію з культури, обмежимо дитячий контент тощо. І світові організації-забезпечники збудували такі ж пацифістичні. Але виявилося, що коли в цей голубник забирається тхір, голубиний мирний спротив не працює аніяк.

Цікаво, чи поточна Третя світова посуне фокус на здорову конструктивну агресію, озброєний самозахист та децентралізовану самоорганізацію? Щоб кожна добра мирна людина за необхідністю могла кваліфіковано вломити пизди злій. Бо це найнадійніша запорука миру, з людьми назагал інше не працює.

Comments

[borisk]

With all due respect I would not call Indian partition “non-violent”. Catastrophe of 1947 with massive population expulsions costed both countries involved at least 100000 lives (this is official figure, real number may be higher).

Following shooting wars between India and Pakistan culminated with successful conquest of eastern Bengalia and establishment of Bangladesh.

Last flare of open war on the Indian-Pakistani border was in 1999 in the mountains.

Both countries became nuclear powers.

People seemed to forget that peaceful solution is usually result of peaceful talks between serious powers. Not necessarily military powers — “Solidarity” in Poland merely brought economy down with general strike, but power nevertheless.