Чим лякає мобілізація
Friday, 26 April 2024 07:54![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
andrzejnФормулював промову для сьогоднішнього візиту в ПНД. Подумав, що її частину корисно буде викласти сюди.
Отже, чому мені так важливо залишитися вдома і чому смерть від обстрілу лякає мене значно менше за життя в польових умовах.
Справа в тому, що за типом особистості я інтровертний депресивний шизоїд, з аутистичного спектру, з самого його краєчку, але тим не менш. За тестами я десь на межі між звичайними нейротиповими людьми та людьми з синдромом Аспергера (так, я знаю, що ця назва вже не модна, але вона все ще більш звична і зрозуміліша за перший рівень аутичного розладу), і десь посередині між нормальними та високочутливими людьми. Майже непомітно для інших, але.
Це, наприклад, означає, що відновлююсь я лише в тиші, спокої та на самоті. П'ять-шість клієнтів на день – мій максимум спілкування взагалі, і я не можу так жити щодня поспіль. Я люблю ґештальтистські групові заходи на три-чотири дні, але потім мені треба день-два відпочивати.
Гучні концерти, салонні заходи, активний відпочинок та подорожі – взагалі не моє. Двотижневий виїзд на інтенсив – приблизно мій максимум, і тільки тому що мені подобається сам інтенсив, а не виїзд. Моє усамітнене кубло, мої певні щоденні рутини, типа повільного двогодинного прокидання, усталеного раціону та періодичного тупіння з планшетом чи ноутом, моя щоденна жменя вітамінів та БАДів для мозку, судин та ендокринки – це не просто комфорт, а спосіб тримати психіку та тіло у відносному порядку. Ходити босоніж для мене – не просто чудернацька примха.
Тому, наприклад, локдауни я пережив відносно спокійно (я лишався в своєму кублі, і поламалися тільки рутини виходу назовні). Власне тому я не евакуювався на початку вторгнення і не ховаюсь від обстрілів. Мені легше померти швидко, ніж втратити свій вибудований спосіб самопідтримки. Початок вторгнення, коли бої йшли на околицях Києва, і були цілі комендантські доби, я пережив відносно спокійно, бо лишався у кублі. Блекаути змусили ходити в темряві пішки на 25 поверх і збили деякі рутини, але в цілому, доки я міг здебільшого лишатися в своєму кублі, то й вони були стерпні.
Вгадайте, що з моєї необхідної системи самопідтримки має шанс вціліти в умовах військової частини. Я правда не боюсь, що в мене там будуть стріляти, для мене інші речі найгірші. Мій мозок – моя єдина реально корисна частина, а там він просто не працюватиме.
І це я ще не зачіпав свою загальну депресивність, бо цього разу буду розмовляти з лікарями вже про виражені депресію та тривогу зі зрозумілими класичними симптомами.
Отже, чому мені так важливо залишитися вдома і чому смерть від обстрілу лякає мене значно менше за життя в польових умовах.
Справа в тому, що за типом особистості я інтровертний депресивний шизоїд, з аутистичного спектру, з самого його краєчку, але тим не менш. За тестами я десь на межі між звичайними нейротиповими людьми та людьми з синдромом Аспергера (так, я знаю, що ця назва вже не модна, але вона все ще більш звична і зрозуміліша за перший рівень аутичного розладу), і десь посередині між нормальними та високочутливими людьми. Майже непомітно для інших, але.
Це, наприклад, означає, що відновлююсь я лише в тиші, спокої та на самоті. П'ять-шість клієнтів на день – мій максимум спілкування взагалі, і я не можу так жити щодня поспіль. Я люблю ґештальтистські групові заходи на три-чотири дні, але потім мені треба день-два відпочивати.
Гучні концерти, салонні заходи, активний відпочинок та подорожі – взагалі не моє. Двотижневий виїзд на інтенсив – приблизно мій максимум, і тільки тому що мені подобається сам інтенсив, а не виїзд. Моє усамітнене кубло, мої певні щоденні рутини, типа повільного двогодинного прокидання, усталеного раціону та періодичного тупіння з планшетом чи ноутом, моя щоденна жменя вітамінів та БАДів для мозку, судин та ендокринки – це не просто комфорт, а спосіб тримати психіку та тіло у відносному порядку. Ходити босоніж для мене – не просто чудернацька примха.
Тому, наприклад, локдауни я пережив відносно спокійно (я лишався в своєму кублі, і поламалися тільки рутини виходу назовні). Власне тому я не евакуювався на початку вторгнення і не ховаюсь від обстрілів. Мені легше померти швидко, ніж втратити свій вибудований спосіб самопідтримки. Початок вторгнення, коли бої йшли на околицях Києва, і були цілі комендантські доби, я пережив відносно спокійно, бо лишався у кублі. Блекаути змусили ходити в темряві пішки на 25 поверх і збили деякі рутини, але в цілому, доки я міг здебільшого лишатися в своєму кублі, то й вони були стерпні.
Вгадайте, що з моєї необхідної системи самопідтримки має шанс вціліти в умовах військової частини. Я правда не боюсь, що в мене там будуть стріляти, для мене інші речі найгірші. Мій мозок – моя єдина реально корисна частина, а там він просто не працюватиме.
І це я ще не зачіпав свою загальну депресивність, бо цього разу буду розмовляти з лікарями вже про виражені депресію та тривогу зі зрозумілими класичними симптомами.
